Интересно / Легенды:

У яких роках то було, я й сам не знаю, лише старі люде все таке говорили. Як напали татаре, десь там на ріці Калці щось дванайцєть князів-королів було з військом. Та й тоти татари, монголи, всєка біда шістьох узєли в полон, а шість утекли після бою сюда в гори. Найстарший татарський хан із раненими та ослаблими свойими вояками вернувся назад, а величезний загін, то орда називаласє, віправив з мурзою доганєти наших.
     Тутечка в горах уже жили люде. Вони разом з тими шістьма князями-королями і їх військом зачєли готовитисє до бою. Зробили від гори до гори почерез Лімницю такі стіни з грубого дерева високі. Дві стіни, одна від другої на кілька метрів, а всередину наметали каміння, наносили глини. У стінах приспособили отвори, аби вода мала куда йти. На ті отвори поробили такі великі двирі, щоби воду мож було спирати і пущати, коли треба. Позакривали вни то, і набралосє води, як у мори.
     Нижче тої гати був густий ліс. Люде взєли й понад дорогу усі високі дерева коло землі понадрізували, лиш так маціцько полишали, аби вни сами ни попадали. Подекуди ще й вершки позв'єзували ужівками, щоби єдно дерево тєгло друге, як зачне падати. Такого наробили щось на пару кілометрів, оде пониж Небилова. Відважніші хлопці поховалисє в лісі, в корчах замаскувалисє, чекают.
     Надийшла татарська кіннота. Як передні доїжджали до кінця лісу, хлопці за сигналом голосної зозулі разом дрилили тоти смереки. Там таке наробилосє... Кого ни вбило дерево відразу, то коні покалічені топтали копитами. Крики, стогін, прокляття, коні іржут, хроп'ят... Світ такого ни видів. Мало хто виліз живим, а хлопці-верховинці тиж ни сиділи тихо - сокирами, кільом, списами, мечєми били татарів, оби більше ни лізли на їх землю.
     Але орда велика. В ліс ни всі зайшли: вони розтягнулисє на багато кілометрів. Мурза кричит до тих, що не були в лісі:
     - Ідіт далі вперед! Одні бийтеся з тими, що в засідці, а другі розчищайте дорогу! Вперед! їх там мало!
     Підийшли татари аж під тоту гать. Туди й наші хлопці відступили з лісу. А на стінах від гори до гори на тій глині, що меже деревом, у великих кітлах кіпит смола, вода, всюди купи каміння, великі колоди, кілля довге. Ни лиш чоловіки, а й кожда жінка і дівчина мали свою роботу. Чоловіки стрілєют, відбиваютьсє кільом, мечєми, шаблєми, а жінки - тота зачирає окропу та по очах, тота - смоли, та по писку. Але й наші гинут, бо татаре єдни лізут на стіни, а другі стрілєют. Увидів князь-король Данило, що біда, жаль му людий, і сам він уже поранений, але чекає, сам б'ється і других заохочує:
     - Ще продержіться, най усі підійдут сюди!
     Татари трохи відступили. Там до них підійшли ті, що чи прилишились били, чи спеціально їх держали для вирішального удару. Видять вони, що наших мало, а мурза кричит:
     - Вперед, монголи! Ви півсвіта завоювали, а з отов жменьков не дасте си ради! Вперед на них! Усі вперед!
     Біжат татари до стіни, несут драбини, а князь-король Данило:
     - Гей, хлопці-верховинці! Викупайте їх у нашій водиці!
     Відкрили двері, ринула вода з таков страшеннов силов, що всьо тото військо вітопила. Мало який десь на горбі лишивсє. Малийка горсточка їх верталасє гет, щоби там у себе зібрати нову армію і знову іти воювати.
     Минуло так кількось там років, і вже сам новий хан суне. Київ, Галич узєли, спалили, людей вібили... Біда, горе...
     Перечули про то наші в горах. Понад каждов дорогов через Карпати стали готуватисє. Там річку перегородять, там на крутім схилі, на такій зарві пририхтуют каміння, оби зсунути ворогам на голови, там на горі, де понад дорогу чисті поля, натігают, кілько лише можут, колод, а потім котят то на військо, там понадрізуют у лісах смереки так, як у Небиловім, там лишат вузький прохід, а з обох боків намечут купи сухого ріща, а тогди хтось підпалит, коли татарва зайде всередину. (Та то й сирі смереки та ялиці дуже горят у лісі). Ну, всюди-всюди щось придумували таке, що нихто би й ни сподівався.
     Але хан татарський має велике військо і пре далі й далі. Зрихтувалисє наші до бою і на відкритому полі. Прийшли туди й князі-королі з своїм військом, але його мало вже: вігинули, бідні, коло Києва, коло Галиче, коло каждого міста. Верховинців ту більше було. Стали битисє повиш Перегінська на Закирничнім шаблєми, мечєми, списами, кільом... Де яка долинка була - заповниласє кров'ю. І на нашім, ясінськім боці сіклисє. То місце називаєсє Посічі. Уздрів хан, що не переможе, і каже:
     - Тікайте! Тоти так затято б'ються, що ми всьо військо втратиме!
     Відийшли, порадилисє і пробуют іти понад річку Стрий, а далі на Тухлю, але й там їх Захар Беркут винищив нимало. Таке було над каждов дорогов, що вела через Карпати. Мусіла татарва обминати гори, бо ни мала ту спокою ни вдень, ни вночи.
     Так само завзято билисє верховинці і проти інших завойовників, отих, що їх посилали польські та угорські королі. Наші і з Довбушом ходили. В опришках навіть дівчата воювали. Оповідали і про такого Івана Бойчука, що мав цілий загін опришків і стрясав панські маєтки.
     І до роботи бойки здібні. Він що ввидит раз, то вже й зробити може. У нас кожний чоловік і столяр, і стельмах, і боднарь, і будівельник, і рільник, і маржину файно доглядає, і кожухи вміє шити, і мурувати, і полювати, і пасічникувати, а жінки як краснийко прєдут, тчут полотно, сукно, рушники, вишивают, плетут рукавиці, светери, а тепер уже й спідниці. Лише зайдіть до якої схочете хати в Ясени і подивіться, які килими на верстатах, родятьсє. Ну, всьо-всьо, що лише треба людині, то самі собі зроблять. І музику красну мают, таж, певно, чулись те:
     Ой нихто так не заспіват, як молоді бойки,
     А як підут танцювати, скачут полегойки.
     Бойовиті, відважні, працьовиті наші предки були. Що жінки, що чоловіки. За то й назвали їх бойками. Бойко - то дуже славне ім'я. За нього цілий світ знає. А де жиють бойки, там і Бойківщина.

Люди не все були такі, як зараз. Були такі велети, що як еден стояв на одні горі, а другий на другі, то й си могли руки подати. Великани були.
     Єден такий великий схотів води пити, а ріки Стрий і Опір пересохли були трохи. Вінь нахилится, оби з них попити там, де вни сходилися, а то вода каламутится, хіба з піском смокче. Узяв вінь та й пониж того місця насунув землі, каміння. Високу таку греблю, гать наметав, як Червоні Береги. Вода сперлася, заповнила тоту долину, і зробилося велике озеро. Вода чистойка стала. Вінь напився, та й лишив озеро. Як води набралося повно, вона через гать переливалася, і текла собі впровали.
     Відци, від гір у тоти сині води, клином заходила земля. Там і поля урожайні були на тім клинци. То - велике. І ліс недалеко. Зайшли туда люде, але не великани, а такі, ги ми. Побудувалися, орали там. Єдної днини надийшов туда велит той, знов хотів води напитися. Дивится, а на тім сухім клині якісь мурашки, подібні до нього, лиш дуже малийкі. Взяв їх разом з волами і плугом на долоню та й поніс показувати мамі:
     - Дивітся, яких я мурашків найшов.
     - Ой, то, синку, ни мурашки. То по нас ту в горах такі люде будут жити. Віднеси їх на то місце, відки взяв.
     Поклав вінь їх над тим озером і лишив. Заснували вни село та й назвали від тих синих вод Синевідськом.
     Тогди вся Скільська Верховина щи ни була заселена, бо велети десь пропали, а нашим малийким людьом ту тяжко було в тих дебрях та лісах давати си раду. Жили спочатку на долах, а в горах хіба польовали. Але Синевідсько вже було. Воно старіше від Львова. Не знаю, чи правда то, але приказували, що це село найдавніше в нашім районі.
     Безпечно си жили там люде.
     З північного боку були відгороджені тим великим озером, а з полудня - горами та лісами.
     Випав колись дуже слотливий рік. Дощі ни переставали. Говорили, що над горами хмара урвалася. Води в кількох місцьох перекочувалися через тоту греблю. А Стрий пер з таков силов, що в єднім місци прорвав її. Вода з озера витекла вся. Дно висхло.
     На тоту долину перебралися люде. Там щи ліпші грунти. Поробили си файні городи, садів порозводили тілько, що стали торгувати ябликами та сливами по світу.
     Пониж того села заснувалося друге. Його назвали Нижним Синевідськом. А тото перше - Вишним. Типирь пишут Верхнє Синьовидне і Нижнє Синьовидне.

Прийшли татари в Нанчілку, то сусіднє село. Воно вже існувало, а Галівки ще не було тогди. Ідут вони понад річку горі селом, роздивляються на всі боки, шукают доброї поживи та стережутся небезпеки, бо наші бойки все їм щось таке підрихтуют, що ни в Азії, ни в Європі ни здибали. І в кождім такім місци лишалися десятки, сотні або й тисячі тих завойовників навіки, вже їм ни треба було ни золота, ни худоби, ни невільників.
     Сунут від хати до хати, а єдна ґаздиня ни знала, що робити, хопила ткацький вал (воротило) в руки (він без ниток був) і вискочила надвір. На тім валі на однім кінці є така головка з чотирьма великими дірками. Татари глип на то - і єдин з них до другого:
     - Йой, а то що?
     - Та то, певно, така зброя, що на всі штири боки стріляє Видиш, она ни сховалася, а й вийшла напроти нас і держит то вище свої голови. Втікаймо, поки ни пізно!
     Побігли татари галайкаючи.
     А ту в лісах зібралося маса народу, гет аж з-за Збруча приходили, щоби пережити тоту навалу. Деякі з них уже й ни хотіли вертатися назад, зачали ту будуватися в Галівці. Але поля ту поганенькі. Кілька хат поставили, а більше ні та й ні. Хто ни прийде подивитися, каже: "Хоч ту землю й даром дают, але грунт низдалий", та й шукає ліпшого.
     Урядники князівські стали насилу приводити сюди людей, без гроший віддавали їм і поля, і лісу: "Сідай і ори, лиш коли вже загаздуєшся, будеш невеликий податок платити". Та й трохи людей осіло. А вже за Польщі, то гектарик поля коштував тисячу злотих. Так усьо змінилося за сімсот літ. То вже тілько років, як Галівка є.
     А чому Галівка? Ту в нас є такі чотири потоки. Всі чотири називаються Галівками, бо їх голови, їх початок ту близько. Лише слово "Голівка" писарі трохи переїнакшили на Галівку.

     У наших горах люди жили з давних-давен. Будували вони собі пристанівок у поточинах, де текла вода і не дуло вітром. Збільшилосі народу в горах, коли наш край зачьила плюндрувати татарва. Тоді наші гори кишіли втікачьими. Найбільше їх крилосі від біди коло найвищої гори. Чорною гора була для втікачів на нових місцьих. Чорною вона була і в очах ворогів, що не могли вони її досігнути, бо там непрохідні пущі стояли. Так і понині називають ту гору Чорною.
     Втікали суди люди навіть з Києва. Говорили, що найбільше було золотарів, різьбарів, шивкинь, ткачів, кушнірів, майстрів і музик, що сам кньизь сказав їм в гірських дебрах сховатисі з своїми скарбами.
     Для свої роботи ці люди доста мали матеріалу. Тогди ще сила тисових лісів росла тут, а дичина волочиласі людим попід ноги. Було з чого майструвати, шити і ткати.
     За першим разом татари занадилисі до нас і майже кождої весни та літа нишпорили по наших селах. Людим з гір було небезпечно віходити з своїх схованок. Навіть і ті, що мріяли сі вернути назад додому, лишьилисі навічно в горах. Вони розселилисі по гірських закутинах та й взьилисі за ґаздівство. Найбільшим їх богатством став товар. Та хліба гірська земльи не могла вродити на всіх. Їго гірські люди шукали по долах. Вони клали на коні свою працу, бо доріг для возів у горах тогди не було, і вандрували по пільних і підгірських селах за хлібом.
     Вандрівники йшли гуртом. Кождий ґазда мав до того коньи, на якому віз сі, ще два-три коні з своїм добром. Всі вони мали зброю, бо ніхто не міг їм ґарантувати щасливу дорогу. Людий, що мешкали в горах, називали горьинами. Коли їх збільшилосі до того, що в потоках стало тісно, вони сантужилисі на верхи. Тих, що будувалисі по верхах, називали верховинцьими.
     Як люди з гір показувалисі по долах у своїй одежині, з своїми нацяцькованими кіньми, у подолян це викликало зацікавлення. А до того, аби прикликати до свого добра якнайбільше купців, верховинці грали на сопілках. Люди вібігали з хат і на дорозі виділи свьито. Всі подорожні, навіть жінки, їхали на коніх. Їх одежина була прикрашена, кінська збруя так само блищьила від прикрас, сопілка грала до танцу. Поки зачинали міньити гірскі вироби на зерно, прибулі тігнули молодиц в танец і співали;
     Гуцаласи, гуцаласи, гуцаласи дівка,
     Вона би си не гуцала, якби не сопілка.
     Як міньити вже не було що, то подорожні від'їздили. А що всі вони вже гуцалисі на коніх, то за ними жартом вікрикували:"Гуцаки! Гуцкани! Гуцани! Гуцули!" Найбільше таке любили вікрикувати діти, дівки і парубки. Та цего було їм замало, і вони ще й проказували співанку:

     Гуп, гуц гуцули на сивій кобилі,
     Один їде на фостику, а другий на гриві.
     Один їде на фостику та й в сопілку грає,
     Другий їде та й на гриві й гриву розчесає.
     Не той гуцул, не той гуцул, що загуцуливсі,
     А той гуцул, а той гуцул, що в горах родивсі.

     Нам слова "горьини" і "верховинці" не так пасували, як гуцули. Бо гуцул - це їздец, танцівник, музика. Тому воно, тото слово, так пристало до нас. Від него й наш край назвали Гуцульщина.

     На одній горі у Підзахаричах є невелике озеро. Мало хто з теперішніх людий знає, що тут відбувалоси колис.
     А було таке. По долах казилиси татари. Не мали наші люди тогди спокою ні вдень, ні вночи. Тьижко було засівати поле, а ще тьижче - збирати урожай. Бо счьиста ні звідци, ні звідти. Віскочьи яничьири, заберут майно, людей до ясиру, а хату з димом пуски. Люди ратувалиси як могли. Хто був май дужчий, той втікав. Старі і слабі тікали у нетрі й там будували собі колиби.
     Так на цій найвищій горі, недалеко від озера, вселивси чоловік на мньи Захарій. Він був розумний, кмітливий і відважний. Зачьив якос розводити ґаздівство: коні, корови, бики і вівці. Без пастуха обходився, бо земня в горах не була помежована і товар ходив собі пустопаш. Дивитси раз Захарій, а надворі стало темно, ек серед ночи. За тим єк блисне та єк гримне - аж з вітром злива зашуміла.
     "Пек сему лиху, що це таке?" - гадає собі Захарій і став шукати худібки. Шукав недовго, бо вес товар був у кошьирі. Коні стригли вухами і фуркотіли, а корови і вівці перепуджено роззиралиси.
     Зачьив Захарій рахувати майно, але найкращого бичка не було. Таке нещьисті повторювалоси майже шоднини.
     "Шо це за біда найшла мене тут, у горах, на новому місци?" -думав Захарій, а сам зачьив назирати за худобов. Так минуло кілька днів.
     Одного разу, в неділю, стоїт Захарій на горі та й дивитси в долини. Та раптом все потемніло. Блискавка засліпила очи, а від зливи з вітром у Захарія не знайшлоси сухого рубцьи. Від озера шосили тікала бідна маржина. Дес загубиласи найкращя телиці.
     "Шо за дідьчя сила?"-бідкавси Захарій і наблизивси до озера. Але там лиш филювала закривавлена вода.
     Від нині Захарій зрозумів, де діваласи худобина. Іго не браласи робота. З голови не сходила думка, єк знищити зло. День і ніч чітував на ворога з рушницев у руках.
     Раз під вечір підійшов бик пити воду. Відти віскочило двоголове Страшило - і до бика. Захарій припіливси, віпалив, а Страшило єк закричит та до неба єк шугне... Блискавка з громом, вітер з дощем, вогніна сила Страшила так і прибила Захарія до землі. Вона полютувала над Захарієвими горами, перелетіла Черемош і сіла коло озера на Сокільськім.
     На перший раз Захарієви не вдалоси знищити Страшила, бо задрібні набої мав, але напудив їго від свої колиби.
     Та не встиг Захарій забути про всьо, єк пропала ще одна худобина.
     "Вернувси Страшило",-думав господар.
     Тепер він набив свою рушницу не дрібним шротом, а лезами ножів. Узьив острий топірец, причьик коло бука і чітує. Довго мусів чітувати. На третий день Захарій зачьив дрімати. Тут з води вілізло Страшило і кинулоси на Захарія.
     Несамовито вістрілила рушниці Захарієва. Блиск вогню і розпечених лез засліпили Страшило, і він простромився на сук бука. Захарій протер свої очі і уздрів, єк ранений змій звиваєтси, скаженіє і намагаєтси зірватиси з сука. З їго тіла капала чорна кров, єк деготь. Острий топірец Захарія відрубав одну, а потому другу голови Страшила від просромленої туші на суці.
     Відтогди озеро стало чистим, а вода в нему солодкава. Береги вкрилиси густов травов. І більше не зникала людска маржинка. Кажут, що той Страшило - то був злий дух найстаршого начальника татарської орди.
     І уздріли ті, що втікали від біди, у Захарії свого оборонці та й стали селитиси під їго горов. Так зробилоси село. Перший раз їго назвали Захарич, потому Підзахарич, а тепер - Підзахаричі. А Бісків називається так, бо кажуть, як там багачка скам'яніла, то під каменем коло кринички щось завжди грало на скрипці. То люди говорили, що коли йшли отако вночі, то так грало, що мож було плакати. Говорят, що то грав біс. І за того назвали Бісків. Люди потім там заселилися і так назвали хутір Бісків...

Цему дуже-дуже давно, як прийшов з татарвою якийсь їх паша, недовірок Буньо. Прийшов він у наші краї з великими ордами та під Завіловим стяв му князь Роман Галицький голову. Голова упала у один бік, а тулуб-у другий. Тоди стала голова котитися. Брови у тої голови були такі довгі, що очі скризь цих дивитися не могли. Та якраз підняла желізними вилами ті брови на стятій голові, і голова подивилася із Могилок на Городище, то ціле те місто запалося. Тогди ще Тисмениці (міста) не було і аж вибудовали, як Городище запалося. Голова котилася усе дальше та дальше. Козаки гнали за нев. В Товмачі товмачили її 70-ма язиками, - звідти місто Товмач, - та не могли її розтовмачити. Голова докотилася аж недалеко до нашого села теперішнього; тут пасла баба товар та пряла куделю. Голова каже до баби: "Сховай мене!" Баба сіла на голову, а тим часом козаки перелетіли. Лишився лишень один, якійсь п’яничка, за полком позаду, та зігнав бабу з місця, а голова покотилася з-під баби. Догонив козак голову аж у лісі, та тут її на мак розсік. Поховали потім козаки її у могилу, де стояв давніще монастир, бо інакше була би лиха багато по світу творила. Та й тому-то і назвали наше село Погонев, бо тут голову дігнали.

     Мій свекор мав 84 роки і мені таке розказував.
     Тут був бій з татарами. Наших ту дуже приперли. Найгірше з усіх боїв, що були в інших місцях. З одного боку гора, а з другого - ріка Стрий. Відступати нема куди, а сила ворогів величезна. Наші стояли і там, де он той камінь, що в ньому пороблені печери. Там навіть два поверхи тих кімнат. Відти відбивалися і метали каміньом у татар. Билися з ними і ту понад річку, на рівнім місци. Битва тяглася дуже довго. Татари обійшли, обступили наших і коло каменя, а других приперли до ріки. Уже здавалося, що всьо пропало, але на допомогу нашим прийшла свіжа сила бойків з гір.
     Перед тим ще частина татар десь пішла в інші місця, де їх певно били люде. Ту лишилося їх уже менше, бо гадали, що наші вже дуже ослабли і скоро здадуться. Вни не знали скільки їх в ще. А наші одні билися, а другі відпочивали і в печерах, і в підземному ході, що там був. Там і поранених тримали, продукти мали, воду, туда джерело в гори виходило.
     Нашим вдалося від ріки прорватися до того замку, що був коло каменя з печерами. Тепер уже стало їх тілько, що могли си з татарами порадити.
     Татарам їх начальник наказав здобути замок. Але то скала. Видите, яка міцна стоїть? А тогди ще міцніша була. Там ще вали якісь з глини та каміння довкола були, ями, рови такі повикопувані, що чоловік не перескочит. Тепер уже татарам ставало щораз гірше. Гинули, як мухи перед тим замком. Може й не одна сотка ту їх пропала. Видят вони, що не здобути їм замку, кричат до свого начальника:
     - Ага, зайди паскудні, раз гірше, раз гірше, ви ту всі пропадете, як роса на сонці?
     Та й пішли татари, кілько їх там уже лишилося, геть. Свекор казав, що від того і село назвали Розгірче.
     А ще оповідали також, що тут закінчуються, розгорюються гори, розгірчуються гірки і переходять у рівнину, і тому Розгірче. У тих печерах бував Довбуш. Вінь мав хід від скали аж за Труханів, де камінь у Бубнищу. Про то є книжка Франкова, про Довбущука.

     Та Бог то оден знає, коли і хто заложив тот валал (село). Небощик мій дідо, най з Богом спочивають, все казали, что тут ґрофські югасы (вівчарі) пасли худобу і овці. Клали собі колиби и туйка зо з родинами жили. Зо з тих колиб зробився валал. А знають, в Амерікой хто купить собі поле і зробиться там валал, якій там кличуть "плейс", то он має мено од першого ґазды, что там прийшов на бываня. Так было й в нас, мено першому ґазді было Валашко та й валал од нього назвали Валашковці.
     А коли тото было? То дес барз давно, бо ще як татары туй нападали, то уже быв валал. Не знати, чи то правда, што тоты татары мали очи спереду й ззаду. Лем что з-перед них барз тяжко было скрытися. Моєй жены покойна бабка повідали, что їх зас бабка скрыли были свої діти перед татарами до бочки, а сами скрылися до комина. Прийшов татарин, знайшов діти, а они сказали, де скрылися мати. Татарин вытяг матер й забив. У мене є стіл, что татарин зарубав до нього мечом, зато небощик нянько казали єго барз хранити. А й на нім вельо раз было боже тіло. Як были мадяры, то наш валал назвали Pasztothedy.
     Добре бы нам было туй жити, лем что світ нам дошками забитый. Не маємо дороги. Ні ту на ровень до Ужгородської столиці, ні на тот бік на крайну.

     Діялось це давним-давно, за наших славних гірських прадідів. Оповідають старі горяни про наше село легенду, звідки народилася назва його.
     Жив-був на горбі в хатині легінь. Звався він Михайлом. Сам з себе - гончар. Ліпив горянам глиняний посуд. Його купували люди, зберігали в ньому воду, молоко, вино. Мирно жили буковинці, завжди добрим словом нагороджували Михайла.
     А роки спливали. Позаздривши мирному життю горян, вороги-татари вирішили опанувати ним. Зі смертоносною стрілою, з ненавистю і люттю виступили полчища на землю горян. Зібралася вся община села, вирішила збудувати фортецю-оборонницю. А щоб вибрати ватажка, почали голосувати:
     - Михайло-гончар най буде, - більшість голосів виступили наперед. Потім приєднались і другі. Михайло став вожаком.
     Працювали горяни день і ніч. Переборювали спеку, спрагу, дощі, холод. А кам’яна фортеця росла. Кожну посудину, яка була в кого, наповнювали чистою водою. Знали-довго буде литися кров, нестерпним буде бій.
     - Ми вборонимо нашу дідизну, - вірила вся громада. Насувалися грізні полчища завойовників. Вже здалеку до фортеці летіли отруєні стріли, ненавистю до горян кипіли ворожі серця.
     День і ніч йшов бій. Важкий, смертний. Багато в ньому полягло горян. Нестерпно хотілось пити, а води не ставало на всіх. Тоді Михайло, взявши плоского глечика, подався через спалахи боїв до цілющої криниці, яка стояла через десятки кілометрів від їхньої оселі. Набравши води, напоїв легінь-гончар знесилених гуцулів. Сила зародилась в жилах, заставила перемогти до кінця. А потім, коли ластівкою в село прилетіла перемога, зібрались на раду буковинці, вирішували, як оселю назвати. Одні говорили - Глечиком, а інші - Перемогою. Лише один Михайло подивившись на глечик, сказав:
     -Друзі, давайте оберемо для оселі назву Плоска. Наш глечик плоский, хоча небагато в ньому було води, та цілу громаду підкріпив, допоміг в нелегкій борні...
     - Най буде так, Михайле, - загула радісно громада. Отак Михайла підтримала вся громада. Село назвали Плоскою.

Давно-давно, ще коли була Київська держава, це сталося. Помер розумний князь Володимир, за якого Київська Русь досягла найбільшої могутності, а між його синами почалася братовбивча, проклята народом боротьба. Розпочав її Святополк, прозваний Окаянним. Він вбив братів Бориса і Гліба, а тоді вирішив розправитись із Святославом. Дізнавшись про ці заміри Святополка, Святослав вирішив утекти через Карпати на Угорщину. Але в погоню за Святославом уже мчить чимала група найманих убивць Святополка. Останній бій завела невеличка дружина Святослава з найманими вбивцями Святополка в Карпатах, недалеко того місця, де в річку Опір впадає річка Орява. Тут і загинув Святослав - син Володимира, і з цього часу це місце має назву Святослав. А тих кілька поранених, втомлених дружинників, що залишились живими після смерті їхнього князя Святослава, боячись переслідування лютого Святополка, вже не повертались у свої родинні місця, а пішли вверх проти течії Опору, і на тому місці, де в Опір впадає річка Славка, побудували собі хатинки. Так виникло перше поселення на місці нашого села. А що дружинників всюди знали як хоробрих, прославлених у багатьох походах і битвах воїнів, їх усіх стали називати славними, а їхнє поселення Славноє, потім Славне, а згодом від цього і утворилась сьогоднішня назва - Славське.

     Якос, коли сі закінчив бій з татарами над рікою Прут, уціліло четверо: Гаврило, Гоян, Лавро, Іван. Всі четверо довго сі продерали гушіками і сховалисі в берестовому лісі, де й спасли своє житьи. Тогди вони і назвали цей ліс своїм Спасом.
     Пересиділи там лихий чьис і як упевнилисі, що від смерти сі спасли, вернулисі на побоїще, потому пішли на свою вітцівщину, але нікого там з людей не найшли. Від татарви скрізь чорніла лиш земльи.
     Для безпечности всі штири пішли до свого Спаса в берестину та й заснували село понад рікою, яку тепер називают Пістиньков. Сторонскі люди їго називали Спасом, як і увес ліс, а дехто через берестові гаї - Берестовим. Але і тут люди, що через якийс чьис встигли розвести родини, біду чьисто мали від того, що сі находили недалеко від татарської дороги, яка сі тігнула понад Прутом. Татари вінюхали Спас в цій схованці та й при нагоді не минали їго.
     Спас першим з гірських сіл впадав у око ворогів. Від того, ци вітримає він, залежьило житьи инчих сіл.
     У ті чіси на Підгір’ї сі вело так, що єк у селі мала бути єкас велика подія, то посеред села, на найвищому місци, віставльили віху.
     Віха - це довжелезна жердка з привьизаним на тончому кінци оберемком сухарнику, найбільше з фої. Грубший конец жердки забивали у землю або привьизували до дерева.
     Спаскі люди з горьинами мали договір, як татари нападут на село, то аби спащуни запалювали віхи на найвищі горі Стирчьик. Як татари людий замагают, то запалені віхи нести від Стирчіка на гору Вербку, а далі Леніями до гори Пожірниці, на полуднє, А як татари тікают, то запалені віхи нести від Пожірниці Леніями через Вербку до Стирчіка, на північ.
     Сторонскі люди день і ніч не спускали з очий Стирчіка, бо виділи в нім свого спасителі. Та одного разу татарский напад був несподіваним і люди мусіли тікати попід Ленії на полуднє, поза Хащі. на Городищі, де з-за плотів можна було легше сі відбивати, без запалених віх, які через страх забули запалити. Відважніші зробили це лиш на Вербці. Татарва так живо сі гонила за людьми, що вони не встигли обійти трісовиці Хащів і обминали пропасті горбиками попід Терно та Ялівці. Вони перейшли трісовиці потока Росіш і відрапалисі на високий лівий беріг Лосівского потока. Тут було добре місце сі відбивати. За стрімку з піску скалу вчепитисі ногами і руками не мож було. А там, де мож було це зробити, стояли наші люди. З гори в Лосівский на голови ворогів падали поліна, дручки та ковні. Татари пішли догори, але здобути її з розгону не могли.
     Як билисі, то татарский проводир сі нахилив над керничков і хлебтав воду. У корчьих над керничков сиділи: Гоян, Гаврило, Лавро та Іван. Вони татарского проводира дручком по голові луснули так, що він лиш ногами здригав. З того переполоху татари сі скрутили, але тікати не було їм куди, бо навколо стояли хащі з трісовицьими, а навколо стояли люди, що встигли прийти суди з сусідних сіл.
     "Аллах!" - закричьили татари і пустилисі врозтіч на Запілки, де була на кожному кроці пропасть. Котрі мали коні, ті топилисі в болотах. А котрі не мали коний, то ті, аби не втопитисі, ловили-сі за гіляки терна, свербивусу та ялівцу.
     - Аллах! - Не вгамовувалисі татари і вернулисі на лівий беріг Лосівского, звідки берперервно сипалисі їм на голови удари.
     З чьисом татари пропали в трісовиціх Хащів. Ні один зайда не втік, щоби прийти ще раз суди. Люди сі розійшли по всему побоїщу та й позбирали убитих. Між ними знайшли і мертвих дідуганів Гаврила, Гояна, Лавра та Івана. Всіх їх вінесли на найвищу гору Хащів. Там погребли і гору назвали Погребом. А щоби рід не згубивсі хоробрих, то родичів Гояна стали називати Гоянюками, Гаврила - Гаврилюками, Івана - Іванюками, Лавра - Лавруками.
     А як война сі минула, сторонскі люди пішли додому і тішилисі тим, що Спас вратував їх села від смерти. І з того ,чісу вже всі називали це село лиш Спасом.
     Живі памнітали про тих, що загинули в бою з ворогами. На памнять про них коло Гнильців під Стирчіком збудували монастирик з церковцев, яку також називали Спасом. Тут молилисі вірні за царство небесне тих, що вмерли за рідний край.
     Потому поляки до нас прийшли і село називали Іспасом. Ще пізніше, як Спас розтігнувсі понад ріку Пістиньку, їго поділили на Горішний Іспас та Долішний Іспас.
     По другій світовій войні Горішний Іспас совіти назвали Гірським, а Долішний - Долішним. Але в народі ці села весь чьис називали - Спас.

     Ви чули, що в Галичині був князь Данило. Напали монголи. Після того, як татари загарбали Київщину, знищили Галич і Бич, дружинники Данила, а також і він сам відійшли разом сюди в гори. Він став на горі Замчище між Тершовим і Спасом. На тій горі наказав збудувати замок. То це не так скоро зробили. Він розставив свою обслугу, воїнів навколо тої гори. Вона така кругла.
     Дружинники і ті люди, що тут були, мали таку зброю і спосіб війни проти татар: у горах рубали дерево, суччя обтісують, аби колода була гладка і легко котилася. Таких колод натягали багато на ту гору чи на її схили, а коли татари підступали туди, тоді клеци пускали на них. З гори вони котилися з величезною швидкістю і товкли ворогів. Якраз так зробили на Замчищу воїни Данила. Вони тих клеців натягали до замку з усіх сторін, відбивалися так, що татари втратили багато війська, а замок не могли здобути.
     В той час на тій же горі наші люди придумали дерев’яну гармату, яка стріляла з гори на долину каміннями. Коли підійшла орда попри Дністер, який пливе між Тершовим і Спасом, із тої гори злетіла перша така кам’яна куля і вбила того татарського башу, чи як його там називали, того начальника. Від того часу вони зачали вертатися з цих місць. Наші люди їх тут не пропустили.
     Село Тершів - то з Першів, колись у горах тут воно було першим. А Спас назвали тому, що там спасся, врятувався Данило від татар, а з ним і наші люди, що тут були.
     Люди до Тершова і Спаса зайшли з долів з Данилом, і частина їх потім тут полишилася. З роду в рід розмножувалися і повиникали села. Найскорше тут, в Тершові, були Гриби, Товарницькі, Клебаники, Минки. Їх хати стояли під горою Лиса. Той кут тепер називають Малий Ряд.
     А в Спасі перші господарства заложили на Підзамчу над Дністром. Коло Тершова є гора Магура. Між Тершовим і Спасом - Свинний, Лиса, Дубин.